«Мій» Ґарміш–Партенкірхен 2011

Альпи. Без них Європа втратила б чи не половину своєї привабливості. Цей божий, багатоповерховий, архітектурний витвір, вкритий вічними снігами, скелями, лісами і луками, порізаний багаточисленними ущелинами — долинами, які ніби схожі, але й такі різні в Італії, Франції, Австрії чи Швейцарії. Розмаїття додають ще й національні культури людей, які там живуть. Ці люди в продовж століть побудували прекрасні міста, які також абсолютно різні й неповторні, в яких хоч раз побувавши, залишаєш своє серце. Одне з таких міст-перлин — німецький Ґарміш–Партенкірхен.

Власне це два суміжних містечка Ґарміш і Партенкірхен, які з’єднали за наказом фюрера для проведення зимової Олімпіади 1936 року і з того часу — вони разом. Простого туриста привабить екзотика Баварії, німецька бездоганна якість в обслуговуванні, безліч розважальних місць. Любителя історії — жива минувшина збережена в середньовічних замках, в старовинних центрах Ґарміша і Партенкірхена, музеях. Та найбільше люду Ґарміш–Партенкірхен приваблює як гірськолижний центр з прекрасними трасами. Альпи й дали назву найпопулярнішому зимовому виду спорту — Alpine Ski. Архітектура Типова для Тіролю чи Баварії. Правда, зустрічається особлива архітектура сецесійного періоду, яка виражена в доволі «пісних» будинках чи то готелях чи то особистих віллах. Хатки старовинних центрів часто-густо помережені фресками, вікна обрамлені віньєтками, які мабуть складають окремий вид мистецтва. Наш готель в старовинному Баварському стилі чомусь називався Drei Mohren. Маленькі, теплі, затишні кімнатки. Церкви — особлива гордість. Специфічною архітектурою чемпіонату є змонтовані на фінішах Кандахару та Ґудіберґу з трубових секцій та конструкцій, трибуни на десятки тисяч глядачів. За потічком та колією, неподалік підйомника та фінішів, побудована дивовижна тимчасова споруда. Близько вісімдесяти вагончиків, покладених один на одний, являють собою два довгих, паралельних, двохповерхових будинки з терасами та з сходовими клітками. Кожна країна учасниця мала свій окремий вагончик — кімнату для готування лиж. У вагончиках тепло, затишно, «тихо мов у раю» (за Т. Шевченком). Поряд внизу, величезні, химерні намети — їдальні, біля них велика стоянка. Архітектура працює на зручність. Також хочеться згадати про стадіон, який був побудований для Зимових Олімпійських Ігор 1936 року. До нього прибудований OlympiaHaus в якому все збереглося з тих часів. На стадіоні вражають «пропілеї» з характерною націонал — соціалістичною естетикою. Барельєфи богів, атлетів викликають повагу до здоров’я, сили і спорту взагалі. Правда оригінальні туалети на час чемпіонату закрили. Вони й так би не «справилися» з тисячами глядачів. Зато розгорнули цілу мережу біо туалетів — теж архітектура. Історія Дали нам ключ від вагончика для готування лиж. Кімнатка охайна, зручна, з наліпленим волоком на гладких стінках, щоб приперті лижі не ковзали і не падали, а стола для готування лиж немає. Ми ж сюди приїхали на легковику, де ж туди стола впхаєш. Звертаємось до організаторів — дайте, мовляв, якогось стола, — вони розводять руками. Беремо адресу мебельної фірми в якій маємо намір замовити «нехитрий» столик. Та ставлячи автомобіль вже майже в ліску тато побачив ціле звалище залишених конструкцій з труб для монтажу трибун. В одній із конструкцій вгадувався столик. І дійсно, добротно «зварені» чотири труби — ніжки, а поперек три дерев’яні міцні дошки, які зв’язували конструкцію разом. Несемо її 250 метрів до вагончика, показуємо німцям на що ті схвально кажуть — Gut. Після чемпіонату світу «столика» було повернено на попереднє місце з точністю до сантиметра. В історичних документах Партенкірхен згадується ще з римських часів. Цезарські легіони переходили через Альпи дорогою з долини Інну на сучасний Мюнхен в країну германців. Першим біваком після гір була Партенга звідки й пішла назва Партенкірхен. То справедливо було б, називати місто Партенкірхен — Ґарміш, тому що останній згадується лише з VIII сторіччя. Чемпіонат світу з гірськолижного спорту в Ґарміш–Партенкірхені 2011 року вже став історією. Режим Зараз в Німеччині один з найкращих європейських демократичних режимів. Все для людей, все в ім’я людини. І люди ці чемні, виробили такі закони де життя одної людини не заважає життю іншої. Але Німеччина знала ще й інші режими, ми про них не будемо згадувати, але кадри кінохроніки показують, що й тоді люди раділи, збиралися разом і піднесено махали руками. Свій режим мали й ми на чемпіонаті: дуже раннє вставання; Ранкова гімнастика; гігієна; їжа; поїздка на трасу. Батько за лижі, я за тренінг. Зустріч в умовному місці. Старт або продовження тренінгу до завтрашнього старту. Після всього обід в наметовій їдальні. Потім переїзд через все місто (4 км) до готелю, де в мене було трохи вільного часу. А тато назад до вагончиків — готувати лижі. В мене невеличкий атлетично-гімнастичний тренінг. Засинаю. Десь крізь сон чую, коли повертається тато. Режим мав і чемпіонат світу: програма змагань; нагородження; прес-конференції; зустрічі тренерів. Робота в великому сучасно обладнаному прес-центрі. Свій режим чемпіонат витримав з честю. Відкриття Думаю, що це особливий головний біль організаторів. Після фантасмагоричного Валь Дізеру, здавалося б, що ще можна вигадати? Але ні, вийшло теж дуже гарно і оригінально. В міру казковості, символічної традиційності, теплоти і гуманізму (репліки маленьких дітей Ґарміш-Партенкірхену). Все це покладено на тло живого симфонічного оркестру з використанням найдосконалішої лазерної техніки. На цьому відкритті для всіх було відкриттям, що Елізабет Ґьорґль так гарно співає. Переконана, що спортивний успіх Ліз на чемпіонаті почався з цього сценічного успіху. Також «відкриттям» чемпіонату можна назвати француза Сіпрієна Рішара та австрійця Шорґхофера відповідно другого і третього в гіганті. Профілі Завжди люблю роздивлятися людей, які раптом з усього світу зібралися в одному місці землі. Найцікавіше в людині — обличчя, ну а в обличчі є профіль. Ось уперті германські черепи, а тут поляки, словени — щось своє, наше, далі французи, фіни, грузини, іранці, італійці, представник Ґани, бразілійці — всі неповторні і красиві — прекрасне в розмаїтті. Профілі трас на чемпіонаті такі: слаломний — відверто стрімкий, з огляду на складний малюнок постановки траси та лід, досить непрохідний. Профіль знаменитого «Кандахару» загальновідомий, бо на ньому щорічний «чоловічий кубок світу». Та все ж згадаю жіночий швидкісний спуск. Крутий, двохсотметровий розгін з польотом метрів на тридцять-сорок, далі лівий плавний віраж на пологий, технічний відтинок довжиною десь до кілометра, потім лівий траверс і дуже крутий кілометровий проміжок схилу на якому 12 віражів, що закінчується лівим передфінішним, дуже закрученим поворотом на пологу фінішну майже пряму. До речі, тут про маленький «профільчик». Спуск «Кандахар» раніше закінчувався різким спадом профілю вниз, де спортсменів «відривало» від снігу і вони майже в повітрі фінішували. Зараз, для чемпіонату, цей «профільчик» бульдозерами зрили. Цікаво, чи потім відновлять? Окремої уваги заслуговує профіль мого тата. Боги До «центрального» кабінного підйомника на горі Kreuzeck лижного під’їзду немає, а треба з фінішного полотна під невеличку гору йти пішки. І ось під цю гору іде вервичка богів-олімпійців зі складеними на плечах скіпетрами. Попереду — гігант Вальхофер. На великій голові розщеплена пластикова «корона» «Carrera». Далі — Петер Філ, за ним Цурбріґен, а ось Бенні Райх, недавно він був Зевсом, між ними маленька Мартіна Ертль (вона зараз тут, здається, журналістка) і тут же колишній Зевс швидкості — Люк Альфан — типовий француз — брюнет, бородато-вусатий в скромному сіро-чорному костюмі. Ні, друзі, головний бог все таки не Зевс, а його батько Хронос (час). Це він, Хронос, поїдав свої дітей, майбутніх олімпійських богів, а вони звільнились і повстали проти нього і кинули батька, буцімто, в похмурий тартар (забуття). Та він і звідтіль панує, даючи мить злету та відлік слави. Більшість жителів Ґарміш-Партенкірхена сповідує католицьке християнство. Цілком можливо, що є і інші релігійні організації, але не заглиблюємося в це питання. Церкви в Партенкірхені і Ґарміші просто дивовижно красиві.

Атмосфера Атмосфера в турецькому Ерзерумі, звідки ми з татом прилетіли з Універсіади, була просто не для життя. Морозно-волога, важка на вдих, здавалося, що можна роздивитися грипозні бацили, які літають в ній. Більшість учасників Універсіади температурили, кашляли і задихалися. Після приземлення в аеропорту в Мюнхені відразу задихалось легко. Надворі була теплінь. Відчувався прихід весни. Атмосфера чемпіонату світу, яко духу, промовляла всіма засобами, що кожен німець чекає від Марії Ріш цілковитих перемог. Від Фелікса Нойройтера — теж чекає. Від інших німкень — теж чекає. І ось вся атмосфера напружилась і чекала. Ця напруга тиснула і на інших, що «нюхом» чули п’єдестал. Ми з татом у фаворі, тобто збоку. Ця атмосфера на нас не тисне, у нас інші задачі.

Кольори Думала, чи писати про кольори, але змушена, бо навіщо ж тоді люди літають на яскраво пофарбованих паропланах та повітряних кулях (на чемпіонаті їх було багато). Ні, людство без кольору ніщо. Стрункі ряди національних прапорів, рекламних щитів, потім десятки тисяч вболівальників і кожен в яскравому одязі, все це, на вулицях, і на трибунах справляє враження. До речі, характерні гірськолижні фінішні трибуни, які нагадують античний театр Діоніса, начинені публікою, в руках яких прапори, кульки, дзвоники, тріскачки — зовсім як велика розквітла хризантема, яка ніби рухається на вітрі. Ефект кольорам правда б додало сонячне світло, але на чемпіонаті сонця було так собі. Мені починає подобатися колір моїх лиж — Fischer. Поверхня Людство приділяє поверхні найбільшу увагу. Не знати, що в середині, але на поверхні все має бути ок. Наприклад для людини одежа — це поверхня. І людство живе на поверхні планети Земля. Поверхні трас чемпіонату світу були ретельно підготовані і доведені до відверто-льодяного стану, але злегка плавно-хвилясті, що на швидкості спортсменом неприємно-ритмічно тріпотіло. В цей лід врізалися тільки бездоганно нагострені канти, і цей лід був просто необхідний, з огляду на кількість учасників та на поступове потепління. Поверхні автодоріг в Ґарміш-Партенкірхені чудові, цілком європейські. Пишу про це, бо є великий контраст з такими ж поверхнями в Києві чи в Львові. До речі, поверхня ковзаючої частини лижі повинна бути ідеальною. Лижі для чемпіонату тато готував здійснюючи три-чотири наплавки з інтервалом бодай 40 хвилин, помножити це на два (бо дві пари лиж), тому починати треба було в обід, а спати лягати не раніше другої години ночі, але це вже про режим (далі буде). Страх Страх — це почуття, яке виникає, коли щось загрожує твоєму існуванню, чи нормальному існуванню. Після подій пов’язаних зі страхом, годиться звітуватися, що страх подолано. Подолано, бо зникла причина страху, а новий «льодовий» чоловічий Downhill, цей підленький вічний супутник, вигулькне знову. В Ґарміш-Партенкірхені в середньовіччі були дуже страшні часи. Чума, морові язви, неврожай, забобонне населення бралося до пошуку відьом, яких виловлювали, катували в замку (який зберігся ще до тепер), потім прилюдно спалювали. Історики кажуть, що таких жертв було біля чотирьох десятків. Оце страх! А в тата, типовий для нього страх, каже, що більше сюди не приїде. Старт Завжди хороший тим, що починає нове і дає надії. Стандартно: хаотично розкидані місця базування певної команди чи особистості. На снігу лежать рюкзаки, кейси. Над рівними рядами лиж, що паралельно лежать на боці, метушаться чаклуни-сервісмени, натирають, шліфують, пробують пальцем кант. Збоку стоять зірки першої, другої, третьої величини і роблять імпульсивні рухи розминки, найстандартніші, з яких вільні махи ногою з опорою на іншу ногу і палиці, що нагадує багато фантастичних маятників на передстартовому полі. Якийсь коктейль з переживання, збудження, страху і здорового глузду. Збоку біля мене завжди готова до старту пара лиж, з якою тато «грався» цілий попередній день. Косим поглядом спостерігаєш, як в стартовому наметі зникають фігури знаменитостей.

Фініш Здається, це французьке слово означає кінець, завершення. Для мене майже всі фініші на чемпіонаті завершувалися внутрішньою радістю за виконану поставлену задачу. Цю радість збільшував бурхливий рев трибун, який вітав останнього учасника тої чи іншої дисципліни (в швидкісних дисциплінах я завжди мала останні номери). Для тата справжнім фінішем надій стало моє сходження в слаломі. Для когось фінішна лінія стала абсолютно щасливою.

Переможці Переможці — це ті, хто вже перемагали не раз, перемогли на цьому чемпіонаті і ніколи цих перемог «не наїдяться». Герої подіуму Ґарміш-Партенкірхену — люди хворі на перемогу і я співаю гімн цій хворобі. Закриття А чи воно існує взагалі на чемпіонатах світу? Ми цього не знаємо, бо завжди кудись спішимо і від’їжаємо після останньої своєї програми — слалому. Закриттям цілої епохи в лижах можна назвати закінчення спортивної кар’єри Міхаеля Вальхофера. Підсумки, висновки, епілог З нашої, мабуть «невисокої дзвіниці», все виглядало абсолютно бездоганно, а головне — красиво. А якщо щось трішки, десь трішки, то «відмажемося» народною філософією — і на сонці є плями.